Оценить:

Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка Йокаї Мор




1

Мор Йокаї
Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка

* * *





Частина перша
В облозі

1. «Вогняний глек»

Герой низки цих історій — унтер-офіцер. Але не з того гонорового прошарку суспільства, члени якого, стоячи по обидва боки Ланцюгового мосту, попереджають кучерів: «Об'їзд справа, поворот ліворуч!» Він радше керівник угрупування, завдання якого — руйнувати. Що більша руйнація, то більша слава цього угрупування. Він — офіцер артилерії.

У хроніці значиться тільки його ім'я: Х'юго. Напевно, аби приховати походження нашого героя.

Під час воєнного походу 1688 року, коли французи тримали в облозі Кобленц, Х'юго був командиром батареї найвіддаленішої точки Монталамбера — вежі Еренбрайтштайн.

Кобленц та Еренбрайтштайн розташувалися на берегах ріки Рейн так, як Буда та Пешт на Дунаї. Гора Геллерт дивиться на нас так само, як цитадель Еренбрайтштайн на Кобленц.

Це місто також укріплене довкола і звикло до того, що його почергово беруть в облогу то французи, то пруссаки, то австріяки, то шведи.

Цього разу древнє місто немилосердно обстрілювали французи, завдаючи великої шкоди. Їх снаряди з точністю накривали помешкання князя та коменданта міста. Не допомагали ні постійні зміни їх дислокацій, ні інші заходи безпеки. Дивно, що французи завжди знали, куди цілитись, хоча і не мали змоги бачити розташування будинків усередині фортеці. В цьому було щось надприродне.

Батарея Х'юго обороняла вежу Монталамбер — найнеприступнішу точку фортеці Еренбрайтштайн. Тож обороняти її було особливо відповідально.

Вежа Монталамбер — це не якась там халупа, а складна конструкція з різних геометричних фігур та зигзагоподібних ровів. Один бік вежі захищає інший, а з усіх боків гармати вовком дивляться одна на одну. Нагорі хитро змонтований барбет витримував тягар важких гармат.

У ті часи спілкування з гарматами було не таким привабливим заняттям, як з теперішніми виробами Круппа та Ухатіуса.

Хоч важкою наукою досягалось вміння витягти до білого розпечене гарматне ядро, а потім знову запхати його в нутро гармати. Якщо ж після пострілу ядро застрягало всередині, то звідти його діставали довжелезним штопором, шомполом, кліщами, аби тільки дістати. Після кожного пострілу «душу» гармати обстежували дивним приладом, схожим на жезл Меркурія: а чи не залишило недбале ядро дірку чи вибоїнку всередині жерла? Та все ж цього можна було навчитись.

Набравшись досвіду, товаришували навіть зі «слоном», а якщо учень тямив у квадранті, то й важкі ядра вистрілювали недаремно.

Набагато більше досвіду та майстерності потрібно було унтер-офіцеру, аби не зазнати поразки з такою стратагемою, як «вогняний щит». Це — коли з тридцяти п'яти отворів вилітало тридцять п'ять ядер у бік наступаючого ворога. Перевершувала щит тільки «вогняна бочка». Її колеса наповнювались порохом, циліндр прикрашався гострими ножами і вся ця «краса» налітала на супостата. Якщо вдавалось одночасно підпалити обидва колеса, то ворога атакував розлючений бик: одному випалював око, іншому бороду, а третього чикрижив ножами. Однак, якщо колеса підпалювались з різницею бодай у півсекунди, вся ця стратагема оберталась проти свого ж хазяїна.

В ходу були також ядра, зчеплені ланцюгом, кулі з «ручками», які нагадували дві залізні ложки, скріплені кільцем за язички.

Проте справжню революцію в артилерійському бою склали два винаходи — один німецький, другий французький.

Німецький винахід — це саме й було дітище Х'юго — славнозвісний «домашній бомбардувальник» Він скидався на велику ступку з виїмкою всередині для п'ятдесятифунтової бомби з прикріпленимим за периметром вісьмома меншими п'ятифунтовими бомбами. З одного заряду вистрілювали всі дев'ять отворів. Можна уявити собі подив французів, котрі чули один постріл, а отримували величезну свиноматку в супроводі восьми поросят.

Однак французи в боргу не залишились.

Вони вигадали «вогняний глек».

Це була копія звичайного глека для води, якого селяни беруть із собою на жнива. Тільки у французькому залізному глеку була не вода, а вогонь. Крім того, мав він не одну ручку, а чотири, в кожній була дірка, з якої виривалося полум'я.

Де падав глек, там горіло все, що могло горіти.

Хоча у німців були схожі знаряддя, та у цього була своя особливість.

Адже тоді бомби зазвичай мали два різновиди.

Одні поступово викидали вогонь і поступово спалювали все навколо, інші — вибухали миттєво.

«Вогняний глек» поєднував у собі і те, й інше.

Спершу він спалював, а потім вибухав.

Взагалі з палаючими снарядами обложенці боролись успішно.

Німці пробували застосовувати досвід захисниці Мукачівського замку Ілони Зріні — накривати мокрою телячою шкурою залізне чудовисько, що пирскало вогнем. Як і будь-яка жива істота, залишившись без кисню, помирає, так помирав і палаючий снаряд.

Однак «вогняний глек» не давав можливості з собою провернути такий фокус. Коли його накривали телячою шкурою та затикали всі чотири отвори, він вибухав. Німці розліталися на стільки шматків, зі скількох частин і складалися — тут голова, там чоботи.

Тож у них пропало бажання возитися з «вогняним глеком».

Та якось такий глек залетів у окоп батареї Х'юго, видихнув усю свою отруту і не вибухнув. Артилеристи почекали, поки він захолоне, та й віднесли його Х'юго.

1

Жанры

Деловая литература

Детективы и Триллеры

Документальная литература

Дом и семья

Драматургия

Искусство, Дизайн

Литература для детей

Любовные романы

Наука, Образование

Поэзия

Приключения

Проза

Прочее

Религия, духовность, эзотерика

Справочная литература

Старинное

Фантастика

Фольклор

Юмор

Загрузка...